Сьогодні мовчки пишу про те,
чого не здатні вимовити слова.
Мовчання особливе,
бо тиша ця — з ім’ям нашого Сашка, Олександра Мазницького. Його життя як на долоні. Кожен день дитинства й юності на очах, усі родинні свята разом.
Він був і залишається нашим учнем, хлопцем із відкритим серцем і поглядом, у якому завжди жило сонце.
Сашко умів радіти простим речам: ранковому небу, теплій землі під ногами, життю, яке любив по-справжньому — глибоко й чесно.
А більш за все любив землю, любив не просто як слово , а як живу істоту, відчував її, беріг, дихав нею. А коли настав час, він став її щитом.
Кажуть, що герої не вмирають,
та сьогодні серце вперто не погоджується з цими словами. Бо боляче й порожньо.
Бо так мало він встиг , а віддав усе.
Олександр пішов захищати Україну — ту саму землю, яку любив з дитинства.
І тепер вона прийняла його як сина. Назавжди.
Світлий, сонячний, справжній.
Таким ти залишишся в нашій пам’яті, Сашко.
Схиляємо голови.
Пам’ятаємо.
Болимо.
Дякуємо.
Герої не вмирають!
Вони стають землею. І небом. І нашою совістю.
Ти був учнем нашої школи, а
став Героєм цієї землі.
Ми живі, бо Сашко став безсмертним.
Наш Сашко, твою малину ми довго будемо смакувати зі слізьми, вдячністю й пам»яттю.
Дякуємо за життя і Україну !
Легкої дороги до Бога, наш Герою !
Зустрічаємо Сашка на щиті 9 січня 2026 року . Просимо створити живий коридор шани о 10.30 від траси до рідного дому.
